Тема для девочек, которые не уехали с 24 февраля или уже вернулись...
Я остаюсь здесь т.к. считаю еще не время
Надеюсь и не уеду..
А вы?

Juliet_zp, адаптол. Бере не одразу, потрібно курсом.

Так може краще поїхати, аніж пігулки приймати?

Leno4ka
А хіба поїхавши і залишивши тут чоловіка, літніх батьків, домівку і все інше, - десь там на нерідній землі, навіть не під обстрілами, можна жити без ліків? Це не сарказм. Я реально не думаю, що там краще для психіки. Там інше.

Santanella, так а что мне думать, я так уже 7 месяцев живу, неспокойно, но хотя бы за детей не волнуешься. А родители уже взрослые, их можно тоже забрать. Но опять же, смотря по ситуации, если будет хуже, то я б не рисковала своими детьми из-за родителей. Это их выбор, они его могут сделать, а дети нет, дети сами не могут уехать. И да, я не понимаю, когда рискуя детьми остаются из-за соврешеннолетних родителей (я сейчас говорю о людях, которые могут передвигаться и прочее, не о лежачих или инвалидах)

Это хорошо, что ты это понимаешь и принимаешь ситуацию.

-- Пользователь добавил некоторое время спустя --


это не совсем то.
Я б сейчас попила какой то антидепресант...События в Запорожье

згодна на всі 100%
На жаль так зробила моя кума, а тепер жаліється, як їй важко в окупації.
А я вже нічим, крім слова, допомогти їй не можу. Хоча свого часу я пропонувала їй допомогу будь-яку - гроші, житло...
Я все ж таки поїхала з дітьми хоча б з Запоріжжя, бо останні тижні були вже дуже важкими для мене, а от діти не хотіли їхати з дому.
Всі ми хочемо додому.

Недотрога, ми теж хочемо, ми вже 7.5 міс не вдома, звісно діти сумують дуже, але мені так спокійніше, що вони в безпеці,і не тільки мені, і батькам нашим і чоловікові.

Недотрога
Все ж таки залишатися в окупації і в Запоріжжі в його нинішньому стані - це зовсім різне.

Я не вдома, але з України не поїхала і не поїду. Син досі мені дорікає, що коли ми їхали в автобусі з Ірпеня, я закомандувала зупинитися і витягла всіх у Львові, хоча автобус їхав до Польщі. Можливо, тоді ми б нормально влаштувались, бо це був початок війни. Я не жалкую, що лишилась у Львові. До останнього працювала віддалено, шалених грошей не маю. Але з іншого боку нам дуже пощастило, що ми живемо в гуртожитку і не сплачуємо за житло.
Чи могли б ми повернутися до Ірпеня? Могли б. Але я не хочу і в мене свої аргументи. Найголовніший з них - я вдруге просто можу не вивезти сина, батька і трьох котів. Доки є постійна небезпека для столиці, ми будемо жити в гуртожитку в кімнаті утрьох.
Поїхали ми, бо випав шанс і друзі забрали нас в автобус своєї фірми. Ні разу не пошкодувала, що саме так. Ми встигли наслухатися з перших годин війни й просидіти в підвалі під цілодобову роботу арти. Та й сидіти в автобусі під мінометним обстрілом це «дуже весело». Але слава Богу, не попали.

Мы повернулись в Україну, все, з мене досить цих німецьких забобонів, звичайно дякуємо, але не на мій характер життя в Німеччині

Leno4ka, з поверненням додому

До Запоріжжя?
Чи поки в іншому місці оселилися?

Чим ближче до свят тим дужче я сумую за домом. На днях передивлялася фото грудня-січня і накрило в черговий раз відчуття, що в нас вкрали майже цілий рік життя

LadyKetty, дякую!
manepyce4ka, ні, так склалося, що ми тепер на Закарпатті) мені не звикати переїжджати кудись)

Я так матусі на днях і сказала, що потвори вкрали у нас рік щасливого мирного життя Ненавиджу!!!