Слово "вразила" — це заслабке слово, щоб передати всі ті емоції, які розворушила в мені книга. Оце справді класика. Оце справді перевірена часом інтелектуально-духовна страва, якщо можна так сказати. Це те, що не просто сповнює тебе, а ще й очищує, робить краще, змушує замислитись, піднестись духом... Дивовижно, чому я раніше не читала Ремарка! Треба це виправляти!
В центрі уваги — життя німецького втікача, нелегала, талановитого хірурга у Франції незадовго до початку Другої світової війни. Людина, яка пройшла війну, німецькі концтабори, втратила кохану людину і тепер вкотре живе під вигаданим ім’ям. Єдине, що приносить радість, — це можливість оперувати, хай і нелегально, хай і за копійки. Але відчувати певну владу над смертю, мати можливість врятувати чиєсь маленьке життя. Просто життя. Лікаря не цікавить, чи людина порядна, чи вона гідна, чи вона взагалі варта того життя. Равіку доводиться оперувати жінок, які скотилися до торгівлі тілом, знатних впливових осіб, які спаскудили не одну долю... Але все це відступає на другий план, коли Равік бере скальпель до рук. Він називає себе скептиком (на противагу набожній Ежені), але має значно більше поваги до життя як до такого, до життя, як до найбільшого в світі дива, і авжеж має набагато більше порядності та людяності (згадаймо, наприкінці Ежені виказала Равіка поліції. Навіщо? З принципу?) Символічно, що в день, коли помирає Джоан, Равік робить кесарів розтин і на світ з’являється нова маленька людина. Життя не стоїть на місці. Хтось помирає — хтось народжується. І жодні війни та негоди не можуть перервати цей ланцюг. Це закон Всесвіту.
Як не дивно, мені здалось, що Равіка можна назвати щасливою людиною. Джоан, за його ж словами, пробудила його до життя, дала змогу відчути його, насолодитись ним, дала змогу дихати на повні груди, відчувати суперечливі емоції, допомогла бути щасливим тут і зараз і бути нещасним тут і зараз, відчути мить, відчути теперішній час, жити одним днем. Вбивство Гааке примирило його з минулим. Як часто люди живуть, тягаючи за собою вантаж незавершених справ, емоцій, почуттів... Це те, що не дає рухатись далі. І як важливо вміти завершити їх. Справа не в тому, що обо’язково це має бути вбивство чи помста чи ще щось таке. Головна ідея в тому, щоб навчитись проживати все до кінця і відпускати, коли вже не можеш щось змінити (Равік згадував, як колись загинув його бойовий товариш...) Равіку це вдалося. Щодо майбутнього, то він прийняв його. Не з приреченістю фаталіста, але й не опираючись. Довірившись течії часу. Не маючи ілюзій, але й не втрачаючи надії. Поки ти живий — живи і борись і роби все, що від тебе залежить. Якщо ж не можеш нічого зробити — прийми це. Медальйон з отрутою... Знання, що будь-якої миті він сам може позбавити себе життя, як не дивно, заспокоює, дає ілюзію, що все під контролем, і зрештою, дає сили для боротьби. Символічно, що наприкінці Равік назвався своїм справжнім іменем. Лише переживши все те, що з ним сталось, він став собою, примирився з собою, прийняв себе.
Равіка оточують цікаві люди. Борис Морозов — швейцар нічного клубу, російський емігрант, близький приятель, справжній друг, готовий підставити плече в найскладнішій ситуації. Вразило те, як він з холодним розумом допоміг спланувати вбивство Гааке, розпитував Равіка після того, як все сталось, вказував йому на те, де була небезпека попастись поліції. Запам’яталась фраза Морозова "Що занадто — те занадто. Це я кажу, як колишній антисеміт"... Наскільки я зрозуміла, стосувалось нацистів... Певна ксенофобія — явище нормальне для людства, це природа: "чужих" боїмось, остерігаємось, тягнемось до "своїх". Але будь-що, набуваючи радикальних форм, стає небезпечним, ненормальним, жахливим. Як-от ідеї нацизму...
Доктор Вебер, француз, гінеколог, що забезпечував Равіка більш-менш стабільним прибутком, запрошуючи його нелегально на операції. Порядна людина, наївна... Втілення французьких настроїв у романі: щось таке близьке нашому "моя хата з краю", коли надія, що все обійдеться, засліплює і паралізує. Прагнення жити в своєму "вишневому садочку", аби не чіпали, і хай весь світ згорить — що мені до того... Європейська політика "невтручання", що призвела до Другої світової.
Хазяйка готелю "Ентернасіональ", що давала прихисток втікачам, покривала перед поліцією. З одного боку — прагматична комерсантка, але порядна і чесна. Знову ж таки — на противагу їй Ежені: принципова, педантична, набожна моралізаторка. В чомусь вони навіть схожі, але хазяйка готелю не виголошує догм моралі, вона просто живе за "законом людяності", і тому викликає симпатію і повагу.
Роланда — настоятелька борделю, що мріє про крамничку. Не виказує Равіка поліції та залишає свою адресу на випадок, коли Равіку доведеться тікати і переховуватись.
І з іншого боку — доктор Дюваль, жадібний, хитрий, пихатий і цинічний. Такий самий, як його пацієнт, якому Равік вирізав жовчний і який пізніше витурив його з Франції.
Окрема увага — пацієнтам Равіка: Жанно (хлопець, який каже "має ж колись пощастити у цьому житті!" з приводу відрізаної ноги і який пізніше принесе Равіку гостинці); дівчина, яку Равік врятував після невдалого аборту і яка, ставши повією, хотіла подарувати своєму лікарю годину кохання просто так, може, з відчуття вдячності; Кет хвора на рак, що мужньо зустріла свою хворобу...
Щодо Джоан, то... якщо я не помиляюсь, прототипом для неї стала Марлен Дітрих (якщо нічого не плутаю). Я собі так і уявляла її. Мені важко зрозуміти мотиви цієї жінки. Але... Цілком жіночі ходи, пастки, слова... Джоан як метелик, життя якого коротке і яскраве, який повністю віддається йому, до останньої клітини. Джоан — така протилежність Равіку! Його логіці та розважливості. Джоан — це стихія, вітер, як каже про неї Равік. Життя і кохання у вирі навколишніх страхітливих подій. Пульс. Кров. Це те, що рухає світ і не дає йому завмерти.
Не скажу, що Джоан викликала в мені симпатію. Не люблю тип "рокової" жінки, але я й не чоловік! Та й важко засуджувати людину, яка опинилась в таку епоху в тих умовах. Хтось тихо божеволів, а хтось намагався жити кожної миті як востаннє і не боячись помилок. Зрештою, мені більше цікаве не моє ставлення до Джоан, а ставлення Равіка і те, що вона йому дала... А дала багато (див. вище).
І останнє — Тріумфальна арка, з якої все починалось і на якій скінчилось. Такі арки в древньому світі будували на знак визначних подій, перемог, людей. Ця арка в Парижі, яка постійно з’являється в романі, була збудована за наказом Наполеона на честь військових перемог Франції. Але сам Наполеон не дожив до кінця будівництва. Що вона символізує в романі? Адже не випадково вона винесена навіть у назву. З нічного генделика неподалік від арки почався важливий етап у житті Равіка — знайомство з Джоан і наступні переміни. Арка стала мовчазним свідком того, як наприкінці роману втікачів везе поліція. Може, це брама, що поєднує минуле і майбутнє, може це брама між цим світом та іншим, між життям і смертю. Це межа між світами. Може, між війнами, бо саме цей період висвітлюється в романі.
І останнє. Присмак, що лишився після прочитання. Бувають книги (фільми), після яких сидиш, як прибитий, і хочеться вдавитись, таке охоплює почуття безнадії та безпорадності. А тут, незважаючи на трагічні повороти долі героїв, незважаючи на неминучість війни і нових невинних жертв, залишається світлий сум. Відчуття очищення. Надія. Це гімн життю і коханню! Чесно, я сиділа в сльозах наприкінці роману, але отримала таку насолоду і так хотілось розцілувати потім чоловіка і сина... Впевнена, що повернусь до книги згодом, вона саме з таких книг, які хочеться перечитувати.

Купила собі книгу видавництва "Фоліо" в українському перекладі. Книга на 4-ку. Кажуть, у степу і хрущ — м’ясо. Я тішилась українським перекладом, але, на жаль, у книзі доволі часто зустрічаються помилки друку (не знаю, за що отримав зарплатню коректор) і деякі звороти, м’яко кажучи, дивували. Мені здалось, що редакторської грамотної правки не вистачило. Але переклад не справляв все ж таки враження "гугловського" — і те добре. В цілому, я задоволена. Куплю собі ще Ремарка цього видавництва.