Він відмовився зросійщувати словники української мови.
І відмова ця коштувала йому волі. Могла насправді коштувати й життя. Але на нещадну прю із радянським свавіллям стали невідомі філологічні боги.
А спочатку ж ніщо не віщувало таких поневірянь.
Народитися у родині залізничника у ті часи означало чимало. Наприклад, шанс на пристойну освіту. Тож він 1917 року закінчив Охтирську гімназію. Але потім навчався і не закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету та історико-філологічний факультет Київського університету.
Не закінчив, бо змінився суспільний лад. А він 1919 року необережно служив в Армії Директорії.
І це була не єдина його вада. Іншою вадою стала його любов до рідної мови. Він - говорив українською, знав українську, захищав українську. Доводив, що вона - сучасна, багата, модерна. То ж її треба вчити, а не звужувати до фольклорних піснеспівів чи максимально зближувати з російською. Бо, може, радянські республіки - й сестри (комуністичній партії видніше), але українська й російська - мови різні. Неозброєним оком видно. Хіба ні?
Отож бо. Воно то видно, але своє бачення було безпечніше тримати при собі.
Він занадто любив життя, тож у 1933 не зміг наважитися на те, що зробили два Миколи- Хвильовий та Скрипник, - через зневіру вкоротили собі віку. Натомість тікав. У Казахстан. Де взявся при тамтешньому державному видавництві перекладати казаську літературу українською та навпаки. Але від тогочасної влади було не сховатися навіть у безкраїх казаських степах. Тож за відмову вписувати в українські словники слова, котрі б максимально уподібнювали словниковий склад мови української до мови російською 1935 року був звинувачений в "інакомислії". І отримав смертний вирок. Щоправда, ось тут філологічні боги і вирішили за нього вступитися, бо мали на нього неабиякі величезні плани. Розстріл замінили на десять років таборів. Хоча при тому йому дісталося як Мазепі і Шевченку - разом: влада наказала ім'я проклясти й заборонити згадувати всує, усі твори вилучити - і спалити. Тож десять років він будував залізниці, довбав мерзлу землю, працював шахтарем й "лупав цю скалу" у прямому значенні слова - важким кайлом. Щоб усім смертям на зло таки вижити, 1946 року повернутися до Києва і отримати новий вирок - цього разу довічне заслання у Красноярський край.
А тоді Сталін нарешті помер. З'ясувалося, що справа на нього - як і тисячі інших справ - сфабрикована. 1957 року його реабілітували. І навіть поновили у складі Спілки письменників України. Хоча це була така суєта суєт і мізерщина, що й думати про неї не хотілося.
Натомість думалося про інше: про неоплатний борг перед рідною мовою. Якою він - нехай і подумки - відчайдушно підспівав собі, вгризаючись кайлом у бездонні надра сибірських копалень.
Це вона тримала його. Це за неї він тримався.
Тож 1970 року побачило світ те, заради чого так опікувалися його долею загадкові філологічні боги, - "Як ми говоримо?". Праця про чистоту української літературної мови.
Книжку видав "Радянський письменник". Звісно, з купюрами. Тому пізніше і повніший варіант надрукувало об'єднання українських письменників Америки "Слово", одне з видавництв Нью-Йорка, Канадський інститут українських студій... Потім були іще перевидання. Не одне.
Він же нарешті виконав свою місію.
Борис Антоненко-Давидович.
Для якого настільки важило "на каком язикє", що він за це пішов у "Сибір неісходиму". І вижив. За нелюдських умов. Аби написати одну з найвідоміших книжок про українську мову.

Правопис.
Ми всі казали: «Індик». А в селі казали: «Гиндики».
- От село неасфальтоване! – сміялися ми. – Ну які гиндики?

Ми сміялися з села, ми сміялися з їхньої вимови. Мода була така, смітися зі своїх. Ми сміялися з усього українського, як другосортного. Ми й не помітили, як стали сміятися з України і не поважати її.

1991-го ми відновили Незалежність. Не проголосили, ні. ВІДНОВИЛИ. Бо проголосили ще 1918 року, а 1991 – відновили. Весь час до 1991-го ми були в окупації.

Відновили незалежність – тепер треба відновити правопис!

Стоп, стоп, стоп. Що значить, відновити правопис?

1927 року у Харкові зібралися науковці зі всієї України. Мовознавці. Вони представили світу свій спільний багаторічний труд – український правопис, у якому врахували особливості мови українців різних регіонів. 1928 року український правопис затвердив комісар освіти Микола Скрипник. 1929-го правопис ухвалила Українська Академія Наук.

У 30-тих роках, коли почалися репресії, цей правопис заборонили, а мовознавців арештували, розстріляли. Знищили.

Репресували не лише українську інтелігенцію. Репресували українські слова. Створили цілі таблиці, в яких заборонили українські слова, заборонили українську вимову і написання з поясненням: «Це слово БУРЖУАЗНО-НАЦІОНАЛІСТИЧНЕ».

Що ж це за слова такі, буржуазні?

Хитун. Знаєте, що це? Маятник. На маятник українці казали «хитун», але хитун заборонили, бо в російській мові – «маятник», і в українців так повинно бути. Хитун – буржуазне слово.

Винарня. Не можна казати «винарня», треба казати «винний завод», бо в російській мові так. Винарня – буржуазне слово.

Индик. Не можна казати «индик», треба казати «індик», Бо це грамотно. Немає в російській мові слів на літеру «ы», тож в українській їх теж не повинно бути. «Индик» - це безграмотна форма забитих українських селян.

І таких слів було безліч. Репресованих. Як і людей (прогугліть, в інтернеті є ці таблиці з буржуазними словами).

Для чого це робилося? Щоб максимально наблизити українську мову до російської. Щоб показати нам, що українська мова – це різновид російської. І ми так і жили в цій парадигмі багато років. І користувалися московським правописом , запровадженим для нас таваріщами Сталіним і Кагановичем і Ко. До речі, ще й досі користуємося. До нього вносили певні зміни, але він – той же, Сталінський.

Чи вийшло наблизити за допомогою совєцького правопису українську мову до російської? Так. Трохи. Однак, все одно це не врятувало ситуації. Мовознавці стверджують, що найближчі до української мови: білоруська 29 спільних рис, чеська, словацька – 23 спільні риси, польська – 22. З російською спільності 11. Це за Тищенком. У інших мовознавців – інші критерії і цифри. Проте, всі сходяться до спільної думки, російська мова до української по схожості стоїть найдальше з-поміж інших споріднених мов.

Ми відновили незалежність. Ми сказали: «Україна понад усе»! Чому ж і досі кажемо: «Правильно «індик», а «индик» – ха-ха, неграмотно!» Адже вимова «индик» – то якраз НАШЕ.

Власне через цю вимову українського народу, «узаконену» в правописі, вчених і розстріляли. Майже всіх укладачів правопису. Знищено.

Агатангел Кримський – мовознавець, поліглот. Знав 60 мов. Звинувачений в антирадянській націоналістичній діяльності. Знищений.

Курило Олена – мовознавець, діалектолог, розробник української термінології. Визнана «виразним представником… контрреволюційної програми української буржуазії в українському мовознавстві». Знищена.

Олекса Синявський – мовознавець, професор трьох університетів, Досліджував внутрішні закони української мови, редактор остаточного тексту правопису. Убитий.

Євген Тимченко – академік, поліглот, спеціаліст по санскриту та порівняльному мовознавству. Звинувачений у контрреволюційній націоналістичній діяльності. Арештований.

Всеволод Ганцов – мовознавець, автор розділу «Фонетика» у Правописі. Звинувачення йому вже не приписувало ворожу націоналістичну діяльність. Слідчі так і казали - автор українського правопису. Пройшов 17 років концтаборів ГУЛАГу.

Григорій Голоскевич – мовознавець, укладач найповнішого (40 тис.слів) і найкращого українського словника, що вийшов друком 1930 року. Звинувачений у контрреволюційній діяльності. Арештований. Загинув у тюрмі.

Борис Ткаченко – мовознавець. Науковий співробітник Академії Наук, викладач. Розстріляний трійкою НКВС…
Це далеко не весь перелік знищених мовознавців, авторів правопису.

Радянська влада боялася Української мови, як вогню. Бо Українська мова – це українська свідомість, націоналістична, не московська. Українська мова – це незалежність у всіх проявах. Українська мова – це головний свідок у справі «Москва – не Русь». Прямі нащадки Русі – українці, і одними з перших вам про це скажуть мовознавці.

Ми відновили Незалежність, чому ж правопис не відновили? Основні аргументи: какая разніца; не на часі; звикли до цього правопису, що є; нам так удобнєй.

Насправді, незалежність ми відновлюємо лише тепер. Історичну пам’ять відновлюємо лише тепер, а правопис – це теж наша історія і її треба відновити. Тепер. Хоча озвучувати цю тему почали ще в 90-тих. Це ще один пазлик України.

Не бійтеся цього правопису. Ніхто вас не примушуватиме одразу говорити так, як буде у відновленому правописі. Ніхто не скаже: «Вчора говорив отак, а сьогодні вже кажи Инакше». Чи відчуло суспільство якусь напругу чи труднощі з нещодавнім поверненням нашої літери «ґе»? Не відчуло. Так і тут. Існуватимуть паралельні форми.

Для чого ці паралельні форми? Щоб плутатися?
Це робиться для того, щоб ніхто не витирав ноги об власне українські слова, які теж є правильні. Щоб ніхто не сміявся з «индика». Бо так казали наші бабусі. Бо це ЗАВЖДИ БУЛО НАШЕ.

Особисто я в цьому питанні хочу довіритися мовознавцям. Ми не обговорюємо в мережах правильність зварювання мостів - залишаємо це спеціалістам. Не обговорюємо правильність розрізання тканин хірургами - залишаємо це фахівцям. У мовних питання теж хочу покластися на вчених.